1 лютого 2023 року очільник окупаційного кримського парламенту Володимир Константинов повідомив у своєму телеграм-каналі, що РФ націоналізує в Криму майно українських банків і заводів, зокрема,“АО “Альминский завод строительных материалов” – великого кримського виробника будівельного та декоративного каменю-вапняку. Також Константинов написав, що підприємство належить українському нардепу, олігарху Сергію Таруті, попри те, що у відкритій російській документації прізвище Тарути ніде не згадується. Центр протидії корупції дослідив, що окупований завод і справді працював через осіб, нечужих українському нардепові. А також виявив, що людина з цього російського бізнесу співволодіє компаніями, які мають спецдозволи на три українські родовища. Це – колишній перший заступник українського довкіллєвого міністра Іван Чорнокур.
Акціонерне товариство “Альмінський завод будівельних матеріалів” до російської окупації Криму існувало лише в Україні. Володіло ним ПрАТ (згодом ТОВ) “Альмінський камінь”. Завод справді був пов’язаний із Сергієм Тарутою (ми зверталися до Тарути та дотичних компаній за коментарем, але відповіді не отримали). У структуру “Альмінського каменю” з 2000-х років входила кіпрська “Arrowcrest Ltd”, яку ЗМІ ще з 2014 року пов’язували з українським олігархом. Коли українське законодавство зобов’язало публічних осіб декларувати свій бізнес, Тарута показав “Альмінський камінь” у деклараціях, і також олігарха як бенефіціара “Альмінського каменю” вписували до українського Єдиного реєстру юросіб.
Довідково: “Альмінський завод будівельних матеріалів” – не єдиний надровий бізнес Тарут. Офіційно під контролем Сергія Тарути та його брата Олександра в українських реєстрах є ще три компанії-надрокористувача. ПП “Пегматіт” володіє до травня 2036 року спецдозволом №2116 на користування пегматитовим родовищем Балка Великого Табору у Запорізькій області. ПрАТ “Кальчицький кар’єр” має спецдозвіл №2736 до червня 2038 року на видобування сієніту Чардаклинського родовища на Донеччині. Також Тарути є бенефіціарами ПрАТ “Лікувально-оздоровчий комплекс “Айвазовське”. Компанія має до липня 2026 року спецдозвіл №3944 на підземні води ділянки Західно-Кримського родовища. Всі ці надра зараз окуповані.
Український “Альмінський завод будівельних матеріалів” мав спеціальні дозволи на видобуток вапняку 4 родовищ Криму: Альмінського, Альмінсько-Бодрацького, Красномаківського та Скалистого. Після окупації півострова всі діючі дозволи Україна анулювала. Але видобуток вапняку на кримських родовищах заводу не припинився. Бо наприкінці 2014 року український “Альмінський завод будівельних матеріалів” перереєструвався по законодавству РФ у російському бізнес-реєстрі ЕГРЮЛ як АО “Альминский завод строительных материалов”. Це був живий, хоч і переважно збитковий по документах бізнес: компанія створила російське дочірнє підприємство, укладала нові угоди, пов’язані з нею особи набирали на роботу людей, наприкінці 2021 року з’явився youtube-канал заводу і сторінки у соцмережах. Але найголовніше – як свідчить так званий реєстр ліцензій Республіки Крим, російське АО “Альминский завод строительных материалов” 2015 року отримало нові російські так звані ліцензії на українські надра, з якими працювало до окупації. І продовжило свою роботу в Криму вже при росіянах, про що свідчить сайт підприємства.
В РФ “Альминским заводом строительных материалов” володів той же власник, що і в Україні – українська ТОВ (раніше – ПрАТ) “Альмінський камінь”.
Фірма з РФ зосередила ті ж компанії і людей, що і українська, вони мають зв’язок із Сергієм Тарутою. Зокрема, у фінансовій документації російської компанії згадується позика заводу від 2011 року фірми “Kerkarino Holdings Limited” (Кіпр), бенефіціаром якої себе визнавав Сергій Тарута. 2015 року цю позику продовжили до 2019 року.
Коли в російських реєстрах почали вказувати бенефіціарів, у документації російського заводу бенефіціарами стали Тетяна Чайкун та Олена Куршакова з Дніпра.
У цих жінок теж є зв’язок із Сергієм Тарутою. Чайкун і Куршакова разом з олігархом були бенефіціарами “Альмінського каменя” та ТОВ “Генезіс солар”, також вони фігурували в кількох компаніях, які, за даними аналітичної системи YouControl, мають відношення до групи “ІСД” Сергія Тарути та Олега Мкртчана. Тетяну Чайкун нам вдалося розшукати і поспілкуватися по телефону. В усній розмові жінка стверджувала, що до російського заводу не має стосунку. Але письмових коментарів не дала.
Перелік посадових осіб українського “Альмінського заводу будівельних матеріалів” теж збігається з російським списком: Дмитро Бехтер, Іван Волков, Євген Зубович, Валентин Осокін, батько кримської судді Юлії Ловягіної, яка перейшла на сторону окупантів – Юрій Ловягін, Юлія Манаєнкова, Ніна Панфілова, Тарас Прокоф’єв, Сергій Федоров. Частина цих людей, схоже, навіть отримала російські паспорти. ЦПК про них дізнався з beta.reveng.ee – пошукової системи по злитих базах даних РФ, створеної українськими активістами після початку повномасштабної війни. Це масиви даних із російської Державтоінспекції, порталу державних послуг, “Почты России”, різних російських кур’єрських доставок, магазинів, медичних закладів тощо. Ця система показує російські паспорти у Ніни Панфілової, Валентина Осокіна, Юлії Манаєнкової та нині покійного Євгена Зубовича. Але найбільш цікава постать у переліку осіб, що фігурують у російській компанії – Іван Чорнокур. Це – перший заступник міністра Георгія Філіпчука у Міністерстві навколишнього природного середовища (нині – Міндовкілля) до березня 2010 року.
Після виходу на пенсію з довкіллєвого міністерства Іван Чорнокур з’явився в українському бізнесі Сергія Тарути. Так, у 1 кварталі 2014 року бачимо Івана Чорнокура як представника за довіреністю компанії Сергія та Олександра Тарут ТОВ “ПБП “Азовінтекс”. Ця фірма очолювала наглядову раду ПрАТ “Альмінський камінь”, яке володіло українським “Альмінським заводом будівельних матеріалів”. Після окупації Криму Чорнокур з’явився у російській компанії-клоні АО “Альминский завод строительных материалов” як незмінний голова наглядової ради.
Фінансова документація російських акціонерних товариств відкрита і деталізована. Там є навіть дата народження та місце проживання посадових осіб, наголошується, що, якщо це фізична особа, то така інформація розкривається лише за її згоди. Про Івана Чорнокура в російських документах написано, що експосадовець із 2015 по 2017 роки жив у Києві.
Даних про 2018 рік немає. А от уже у 2019-2021 роках місцем проживання колишнього довкіллєвого посадовця зазначено “РФ, Республика Крым”.
Також, за даними “Центру протидії корупції”, які підтвердили два не пов’язані між собою джерела, Іван Чорнокур тимчасово реєструвався у м. Смоленськ Російській Федерації.
ЦПК знайшли Івана Чорнокура і поспілкувалися з ним. Чоловік майже усе заперечує. Каже, що в українському бізнесі був, хоча то й не офіційний бізнес Тарути, а щодо російського – уявлення не має, хто його туди вписав. Відповідь ексдовкіллєвика повністю можна прочитати тут. Абзац щодо російського бізнесу наводимо повністю, орфографія та пунктуація збережені:
“Дійсно до 2014 року я входив до складу Наглядової ради ПрАТ «Альмінський камінь» з реєстрацією в м. Дніпро, на громадських засадах. Жодних часток у зазначеному підприємстві ніколи не мав і не маю станом на зараз. Після анексії Криму російською федерацією, участі в цьому підприємстві не здійснював, жодних управлінських рішень щодо «Альмінський завод будівельних матеріалів» не приймав, доходів від діяльності не отримував. Про зазначення мого місця проживання в рф та Республіці Крим мені нічого не відомо і я ніколи не мав таких місць проживання, або реєстрації. Більш того зовсім не зрозуміло посилання на адресу у м. Смоленск, так як я не перетинав кордону рф понад 13 років, за бажанням ви це можете перевірити в міграційній службі. До бухгалтерської та фінансової звітності та заповнення її даних я відношення не маю, ніякої згоди на право вказувати моє прізвище та місце проживання у російській фінансовій звітності я не надавав. Місце мого постійного проживання та перебування знаходиться у м. Київ з 2008 року, і навіть під час війни я його не змінював”. На підтвердження своїх слів Чорнокур відправив нам фото свого українського паспорту. Ми його не публікуємо, оскільки наявність українського паспорту не підтверджує і не спростовує фактичного місця проживання експосадовця та його участі в російському бізнесі.
Офіційної інформації, хто володів російським “Альминским заводом строительных материалов” у 2022-2023 роках, РФ іще не оприлюднила. Але за даними російської аналітичної системи www.audit-it.ru, яка поєднує дані податкової та бізнесового реєстру РФ, керівником російського заводу до націоналізації 2023 року був Іванов Олександр Вікторович – власник російського податкового номера, отриманого у Брянській області РФ.
Чоловік із таким же ПІБ, громадянством України і пропискою у Донецьку восени 2022 року набув частку 100% номінальною вартістю понад 70 млн грн в українському ТОВ “Альмінський камінь” (яке володіло російським заводом щонайменше до 2021 року включно). Бенефіціаром “Альмінського каменю” на момент передачі частки був Сергій Тарута. Це може свідчити, що завод українського олігарха в Криму могли не відібрати, а відкупити за попередньою домовленістю. 2023 року окупаційна влада завод націоналізувала, при цьому, підприємство на захопленому Росією півострові російський посіпака Константинов назвав усе-таки бізнесом Тарути, а не Іванова.
Так закінчилася історія Івана Чорнокура в російських реєстрах. Але ми виявили, що колишній чиновник присутній і в реєстрах України. Із 2000-х років експосадовець володіє символічною часткою 0,27% у ТОВ “Будівельно інвестиційна компанія “Дніпро-Холдінг”. Бенефіціарами цієї компанії є Олександр та Сергій Тарути. За даними YouControl та Івана Чорнокура, підприємство володіє призупиненим спецдозволом №3656 на геологічне вивчення надр родовища Садового на окупованій Донеччині (корисні копалини – амфіболіт та піроксеніт).
Після окупації Криму Чорнокур відкрив ФОП та увійшов у ще дві українські компанії, які ми пов’язуємо з російсько-українським олігархом Костянтином Григоришиним. Так, Іван Чорнокур 2019 року набув 50% у ПП “КБ “Метратекс”. Ця фірма має спецдозвіл №6183 на видобування протягом 2017-2037 років піску Дніпродзержинського родовища Дніпропетровської області. За даними судового реєстру, “Метратекс” пару років тому зацікавив поліцію. Слідство не з’ясувало нічого видатного і кримінальне провадження закрили. Але ми звернули увагу, що фірма Чорнокура працювала навантажувачем “Судноплавної компанії “Укррічфлот” – великого оператора річкового піску. Бенефіціаром “Укррічфлоту” вказаний однокласник Григоришина і менеджер його структур Леонід Півоваров. За даними YouControl, “Укррічфлот” входить до групи “Енергетичний стандарт” Григоришина. “СК “Укррічфлот” бачила проект цього матеріалу до публікації, зв’язок із Григоришиним заперечила, а співпрацю з “Метратексом” назвала “договірними комерційними засадами”. Повністю відповідь “Укррічфлоту” можна прочитати тут. Компанія ПП “КБ “Метратекс” теж читала текст до публікації, відповіла по суті те ж, що і “Укррічфлот”.
Також із 2021 року Іван Чорнокур володіє 25% ТОВ “Інвестиційна компанія “Надра-пошук”. За даними YouControl, за день до повномасштабної війни ця фірма отримала в Україні спецдозвіл №5375 на геологічне вивчення надр до лютого 2025 року Староігренівської ділянки піщаного родовища Дніпропетровської області. Бенефіціарами із Чорнокуром у цій компанії є адвокати Віталій Телющенко та Ірина Супрун. Тут теж бачимо непрямий зв’язок із Григоришиним – Телющенко також керує фірмою “Фарм процесінг”: половина цієї компанії належить Любові Головко, яка реєструвалася за однією адресою із головою наглядової ради “Судноплавної компанії “Укррічфлот” Сергієм Головком. Батько останнього, колишній міністр промислової політики Анатолій Головко, як писали ЗМІ, був радником у представництві “Енергетичного стандарту” Григоришина.
Не можемо не згадати і партнерку по бізнесу Чорнокура в “ІК “Надра-пошук” Ірину Супрун. Зараз вона є депутаткою Львівської обласної ради, але 2016 року фігурувала у програмі журналістських розслідувань “Схеми” як радниця т.в.о. Держгеонадр Миколи Бояркіна; журналісти розповідали про непрозорі торги, на які подалися “нечужі” фірми. Знімальна група зафіксувала, як Супрун заходить до кабінету Держгеонадр із представником компанії-учасниці аукціону. В “ІК “Надра-пошук” бачили проект цього матеріалу, відповіли, що “компанії не відомо про жодні обставини”, які б перешкоджали чи забороняли власникам “володіти корпоративними правами товариства” (повністю відповідь “ІК “Надра-пошук” можна прочитати тут).
Після повномасштабного вторгнення РФ Іван Чорнокур у серпні 2022 року купив будинок і землю на кліматичному курорті Микуличин Івано-Франківської області України. Ця угода цікава тим, що власником сусідньої ділянки з 2021 року є Олександр Філіпчук – син міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука, в якого Чорнокур був першим замом (2012 року Філіпчука-старшого засудили по довкіллєвій справі “Vanco International”). Філіпчук-молодший, у свою чергу, має 5 точок перетину із нинішнім міністром енергетики Германом Галущенком. Зокрема, Філіпчук і Галущенко фігурують у 4 громадських організаціях та спілці: “Адвокат захисника вітчизни”, “Центр психологічної реабілітації та адаптації”, “Аналітичний центр “Партнерство заради правди”, “Гідність патріотів”. Також Філіпчук був заступником директора у ТОВ “Міжнародна юридична агенція”, співвласницею якого реєструвалася дружина Галущенка Ольга Богданова. Нинішній міністр енергетики, як і Чорнокур, мав стосунок до Криму після окупації: судячи з біографії Галущенка, він “активно долучився до процесу захисту інтересів держави Україна та вітчизняних компаній у міжнародних судових інстанціях. Працював над питаннями притягнення РФ до відповідальності за експропріацію власності великих українських державних та приватних компаній у АР Крим”. Нині Галущенко прямо пов’язаний з надрами – очолює комісію, яка роздає нафтогазоносні ділянки на підконтрольній Україні території (Міжвідомча комісія з організації укладення та виконання угод про розподіл продукції).
Оскільки Іван Чорнокур і Тетяна Чайкун стверджують, що їх вписали в російську звітність, існує ймовірність того, що інформація в російських реєстрах – неправдива. Також дивно, що посадові особи з української компанії в російську перекочували майже повним складом, хоча окупація мала б внести корективи. Але ще дивніше, що не зважаючи на доступність російської звітності у публічному доступі, за 8 років її фігуранти не знайшли, і не спробували себе звідти прибрати.
Відтак, якщо російські реєстри десь кажуть правду, і це можна довести, постає питання відповідальності надрових колаборантів і справедливості в користуванні надрами. Адже українські надра належать народові; чи варто їх віддавати тим, хто співпрацював із окупантами, які цей народ знищували?
Аліна Стрижак, Центр протидії корупції