Пiдтримати

Шановні благодійники!

Ми щиро дякуємо кожному за пожертви, якими ви підтримуєте наш Центр і роботу юридичної команди.

Це – найкраща відзнака та найдієвіший стимул для нас рухатися далі: викривати корумпованих чиновників, направляти заяви про злочин у правоохоронні органи, контролювати хід слідства, закривати законодавчі дірки, що дозволяють корупціонерами та хабарникам залишатися непокараними.

Фінансування сектору протидії корупції міжнародними організаціями дозволяє нам залучати необхідні для реалізації наших кампаній та проектів кошти.

Утім, ми залишаємо відкритими наші банківські реквізити для тих, хто вважатиме за можливе і далі демонструвати довіру нашій команді своїми пожертвами.

  1. Онлайн-переказ через систему LiqPay (ПриватБанку)

    Зазначати ім’я та е-пошту не обов’язково, проте ми просимо Вас вказувати принаймні свою адресу електронної пошти, щоб ми могли зв’язатися з Вами за потреби.

  2. Безготівковий переказ через будь-який банк

    Одержувач платежу: ГО “Центр Протидії Корупції”
    Код ЄДРПОУ: 38238280
    Рахунок № 26009052715264 в ПАТ “Приватбанк”
    МФО: 300711
    Призначення платежу: “Благодійний внесок на статутну діяльність ГО «Центр Протидії Корупції»”

Притягаємо до відповідальності за розпил тендерів.

Слідкуємо, як держава купує ліки. Притягаємо до відповідальності тих, хто заробляє на торгівлі людським життям.

Допомагаємо банкам дізнатися правду про клієнтів-чиновників.

Допомагаємо повернути украдені корупціонерами гроші назад в Україну.

Вивчаємо корупцію та вчимо з нею боротися.

Адвокатуємо закони, потрібні для подолання великої політичної корупції.

Положення ЗУ про запобігання корупції – конституційіні. Аналіз ЦПК

Позиція Центру протидії корупції стосовно питань, порушених у конституційному поданні 48 народних депутатів про визнання неконституційними ряду положень Закону України “Про запобігання корупції”.

Аргументація викладена в порядку згадування положень Закону в пункті другому прохальної частини Конституційного подання.

Визнання неконституційними положень щодо визначення поняття “члени сім’ї” в частині “в тому числі повнолітні, батьки” та “інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки

(крім осіб, взаємні права та обов’язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі” (абз. 14 ч.1 ст. 1 Закону України “Про запобігання корупції” – далі Закон).

Стосовно неконституційності даних положень Закону суб’єктами подання висувається ряд аргументів:

  • щодо можливого розголошення персональних даних, конфіденційної інформації та порушення таємниці особистого та сімейного життя членів сім’ї декларанта та надання органам державної влади можливості втручатися в особисте та сімейне життя членів сім’ї осіб декларанта;
  • розголошення медичної інформації та порушення права на таємницю стану здоров’я декларанта та третіх осіб;
  • надання в декларації інформації про близьких осіб декларанта без їх на те згоди;
  • щодо правової невизначеності положень Закону в частині формулювань “відносини сімейного характеру”, “інші особи, які спільно проживають”.

На думку суб’єктів подання, наведені положення суперечать статтям 8, 21, 22, 32, 64 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також існуючій практиці Європейського суду з прав людини.

Такі твердження є помилковими та необґрунтованими з наступних підстав.

Щодо можливого розголошення особистої інформації та порушення таємниці особистого і сімейного життя третіх (близьких) осіб декларанта, надання органам державної влади можливості втручатися в особисте та сімейне життя близьких осіб декларанта.

Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збір, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Таким чином, Конституція України допускає винятки щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди за умови, що такі дії відповідають чітким критеріям:

  • випадки збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди мають бути визначені законом.
  • такі випадки можуть мати місце виключно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Схожі критерії щодо допустимих винятків втручання в приватне та сімейне життя особи визначаються і міжнародно-правовими документами, згоду на обов’язковість яких надала Україна. Зокрема, у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, частиною 2 якої встановлено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Аналогічні норми містить також Конвенція про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних від 28 січня 1981 року. Конвенцію ратифіковано згідно із Законом № 2438-VI ( 2438-17 ) від 06.07.2010 року, який набув чинності разом із Законом України “Про захист персональних даних”. Відповідно до статті 9 цієї Конвенції, винятки з її положень щодо захисту персональних даних дозволяються лише в рамках, визначених цією статтею. Відхилення від положень статей 5, 6 та 8 цієї Конвенції дозволяється тоді, коли таке відхилення передбачене законодавством Сторони та є в демократичному суспільстві необхідним заходом, спрямованим на:

  • захист державної та громадської безпеки, фінансових інтересів Держави або на боротьбу з кримінальними правопорушеннями;
  • захист суб’єкта даних або прав і свобод інших людей.

Європейський суд з прав людини вказує також, що “виправданість заходів у демократичному суспільстві полягає зокрема у тому що існують адекватні гарантії запобігання зловживанням з боку органу державної влади (справа Леандер проти Швеції (Leander v. Sweden ): Постанова Європейського Суду з прав людини від 26 березня 1987 роки (пункти 58-67) по скарзі №N 9248/81); справа Мейлоун проти Сполученого Королівства (Malone v. The United Kingdom ): Постанова Європейського Суду з прав людини від 02 серпня 1984 роки по скарзі №8691/79.

Таким чином, втручання в особисте та сімейне життя декларанта шляхом збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації про членів сім’ї декларанта, яка є частиною його декларації є вийнятком, який чітко встановлений положеннями Закону України “Про запобігання корупції”.

Такий вийняток відповідає інтересам національної безпеки, економічного добробуту України, оскільки:

  • Згідно преамбули, Закон визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.
  • В свою чергу стаття 1 Закону України “Про основи національно безпеки України”, визначає національну безпеку в тому числі як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією. Поширення корупції в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності визначено статтею 7 цього ж закону як загрозу національним інтересам і національній безпеці України.

Такий вийняток також є абсолютно виправданим, оскільки встановлюється ряд важливих та дієвих гарантій від запобігання зловживанням надмірного втручання з боку держави, а саме:

  • можливості суб’єкта декларування надати пояснення щодо розбіжностей у декларації та виправити таку розбіжність на протязі 5 днів (ч. 2 статті 58 Закону);
  • можливості суб’єкта декларування надати пояснення щодо встановленого факту невідповідності рівня життя доходам (ч. 4 статті 51 Закону);
  • праві на звернення до суду суб’єкта декларування та третіх осіб у разі порушення їх прав, у порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України;
  • право суб’єкта декларування та третіх осіб на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності суб’єкта, який здійснює заходи щодо запобігання і протидії корупції (ч. 2 статті 68 Закону);
  • особливі умови збору, обробки та поширення персональних даних, що встановлені Законом України “Про захист персональних даних”.

Аргументи щодо побоювання суб’єктів конституційного подання стосовно розголошення в декларації про доходи інформації про стан здоров’я членів сім’ї декларанта викладені в пункті 4.3 даного листа.

Щодо надання в декларації інформації про близьких осіб декларанта без їх на те згоди

Відповідно до ч. 7 статті 46 Закону, у разі відмови члена сім’ї суб’єкта декларування надати будь-які відомості чи їх частину для заповнення декларації суб’єкт декларування зобов’язаний зазначити про це в декларації, відобразивши всю відому йому інформацію про такого члена сім’ї, визначену пунктами 1-12 частини першої цієї статті.

Таким чином, Закон навпаки гарантує захист членам сім’ї декларанта через право відмови надавати відомості. Жодної юридичної відповідальності для членів сім’ї декларанта за ненадання інформації про себе або надання неповної інформації не передбачено.

Разом з тим, надання відомої інформації самим декларантом про члена сім’ї є саме тією виправданою мірою втручання в особисте та сімейне життя декларанта та членів його сім’ї, яка є визначеною Законом, відповідає інтересам національної безпеки та гарантована відповідними механізмами захисту від зловживань (див. п. 1.2).

Щодо правової невизначеності положень Закону в частині формулювання 

“інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких не мають характеру сімейних)”

Згідно з статтею 3 Сімейного кодексу України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Отже, сімейний характер мають відносини, що ґрунтуються на шлюбі, кровному спорідненні, усиновлення або на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

В юридичній науці[1] кровне споріднення (родинність) розглядається як родинні зв’язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв’язок осіб, що походять один від одного чи від спільного пращура. До осіб, що походять один від одного, належать пращури та їхні нащадки як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад, прадід, дід, мати, дочка, онук, правнук та ін.). Крім того, існує також поняття походження осіб від спільного пращура, до яких належать рідні і двоюрідні брати та сестри, дядьки (тітки), племінники (племінниці). Родинна лінія може бути прямою чи боковою та поділяється на висхідну та низхідну. При прямій лінії родинність ґрунтується на походженні однієї особи від другої. За бокової лінії родинність ґрунтується на походженні осіб від спільного пращура. Розрізняють також повнорідну родинність – наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; і неповнорідну родинність – походження рідних братів (сестер) від різних батька чи матері. Неповнорідна родинність також буває єдинокровною, тобто коли неповнорідні брати та сестри походять від одного батька; єдиноутробною – походження неповнорідних братів та сестер від спільної матері.

Правильність такого підходу підтверджується результатами системного аналізу норм Сімейного кодексу України, який хоч і не визначає поняття “кровного споріднення”,  не дає визначення окремих видів кровного споріднення, але враховує їх, визначаючи права та обов’язки осіб, зокрема:

  • глави 21, 22 Сімейного кодексу України визначають права та обов’язки рідного брата, рідної сестри, діда, баби, прадіда, прабаби, внука, внучки, правнука, правнучки;
  • в статті 26 Сімейного кодексу України зазначається, що у шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, а також рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

Крім того, стаття 1 Закону відносить до близьких осіб відчима, мачуху, пасинка, падчерку, зятя, невістку, тестя, тещу, свекра, свекруху, опікуна чи піклувальника, тобто осіб, що очевидно не мають кровної спорідненості, але  їхня сімейність грунтується на “інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства”.

Також варто додати, що в конституційно-правовій доктрині судової правотворчості та практиці Європейського суду з прав людини визнається, що положення законів не можуть і не повинні в повній мірі визначати всі нюанси правового регулювання, оскільки це негативно позначиться на практиці застосування закону, зробить його негнучким та жорстким, цю позицію підтримує С.Шевчук в монографії “Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні” зазначає, що “вимога визначеності закону не може бути занадто завищеною; в іншому випадку закони були б занадто закам’янілими і казуїстичними і не змогли б більше відповідати зміні відносин або особливостям окремого випадку (Конституційний суд ФРН)”, також С. Шевчук звертає увагу, що “відповідно до стандарту Суду [Європейського суду з прав людини], сформульованого у рішенні по справі Sunday Times v. United Kingdom і розвинутому у рішенні по справі Malone v. United Kingdom, поняття “закон” включає не тільки законодавство, але й практику його застосування або неписане право. Водночас, як було в подальшому роз’яснено в справі Malone, термін “встановлене законом” не тільки відсилає до національного права, але також і містить оціночний компонент щодо якості такого права. Така якісна вимога – доступність, ясність та передбачуваність – розглядається Судом як невід’ємна частина “гарантій надійної демократичної законності”. Суд також визнав “неможливість досягнення абсолютної визначеності при розробці законів та ризик того, що визначеність може викликати надмірну жорсткість”.

Саме тому існують механізми, що дозволяють уникати надмірної деталізації положень закону, зокрема:

Статтею 11 Закону, до повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції віднесено, надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги з питань застосування актів законодавства з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб.

Отже, у випадку, нерозуміння окремим суб’єктом декларування будь-якого положення Закону, в питаннях правозастосування він може звернутись до Національного агентства, яке зобов’язане надати йому роз’яснення, що нівелює проблему тяжкості розуміння окремих положень закону.

Щодо визнання неконституційними окремих положень Закону в частині суб’єктів, на яких поширюється дія цього Закону, а саме, положення п. 3 ч.1 ст. 3 Закону:

особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, – у випадках, передбачених цим Законом.

В конституційному поданні не наведено правового обґрунтування тверджень щодо правової невизначеності та неконституційності положень “особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією” (ч.3 ч.1 статті 3 Закону); “мати прямий доступ до інформаційних баз даних державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, користуватися державними, у тому числі урядовими системами зв’язку і комунікацій, мережами спеціального зв’язку та іншими технічними засобами” (п.2 ч.1 статті 12 Закону); “кошти, позичені третім особам” (п. 8, ч. 1 статті 48 Закону); “загальновизнаним уявленням про гостинність” (ч. 2 статті 23 Закону), “точності оцінки задекларованих активів” (ч. 1 статті 50 Закону) та ряду інших.

Відповідно до статті 39 Закону України “Про Конституційний суд України”, у конституційному поданні зазначається правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні. У зв’язку з даним фактом врахування зауважень суб’єктів конституційного подання стосовно правової невизначеності та неконституційності перелічених вище положень Закону вважаємо недоцільним.

Крім того, статтею 11 Закону, до повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції віднесено, надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги з питань застосування актів законодавства з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб.

Отже, у випадку, нерозуміння окремим суб’єктом декларування будь-якого положення Закону, в питаннях правозастосування він може звернутись до Національного агентства, яке зобов’язане надати йому роз’яснення, що нівелює проблему тяжкості розуміння окремих положень закону.

Також, при вирішенні питання про конституційність даних положень Закону варто враховувати аргументи, викладені в пункті 1.4.2 цього листа.

Щодо визнання неконституційними положень щодо повноважень НАЗК, а саме:

мати прямий доступ до інформаційних баз даних державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, користуватися державними, у тому числі урядовими системами зв’язку і комунікацій, мережами спеціального зв’язку та іншими технічними засобами (п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону).

При вирішенні питання про конституційність даних положень Закону варто врахувати аргументи, викладені в пункті 1.4.2, 2 цього листа стосовно дотримання принципу правової визначеності положень Закону та пунктах 1.2, 4 цього листа стосовно права декларанта на таємницю особистого та сімейного життя.

Щодо визнання неконституційними положень щодо інформації, яка має бути зазначена у декларації, а саме:

про об’єкти незавершеного будівництва (п. 2-1 ч. 1 ст. 46 Закону), цінне рухоме майно, вартість якого складає понад 50 мінімальних заробітних плат, що належить суб’єкту декларування та членам його сім’ї (п. 3 ч. 1 цієї ж статті), грошові активи (п. 8 ч. 1 цієї ж статті), фінансові зобов’язання (п. 9 ч. 1 цієї ж статті), видатки та всі правочини, якщо розмір перевищує 20 мінімальних заробітних плат (п. 10 ч. 1 цієї ж статті), посаду та місце роботи, що виконувалась/виконується за сумісництвом (п. 11 ч. 1 цієї ж статті).

Суб’єктами конституційного подання висловлюється побоювання, що вказані положення статті 46 порушують:

  • право декларанта та членів його сім’ї, третіх осіб на захист персональних даних, конфіденційної інформації, таємниці особистого та сімейного життя,
  • таємниці інформації про стан здоров’я декларанта та членів його сім’ї;
  • порушення принципу правової визначеності окремих положень статті 46 Закону;
  • створюють можливість настання юридичної відповідальності декларанта за подання недостовірних відомостей про майно, доходи, фінансові зобов’язання членів його сім’ї, третіх осіб;

Стосовно права самого декларанта на таємницю особистого та сімейного життя, персональних даних та конфіденційної інформації варто додати, що згідно із п. 3.3 рішення Конституційного суду від 20.01.2012 № 2-рп/2012 “перебування особи на посаді, пов’язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів – суб’єктів владних повноважень, так і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві.

Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) (далі – Резолюція № 1165) вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6). Згідно із законодавством України не належать до інформації з обмеженим доступом, зокрема: декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади або обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії.”.

Також вважаємо за доцільне при вирішенні питання про порушення прав декларанта, членів його сім’ї, третіх осіб використовувати позицію, що вже викладена в пункті 1.2 цього листа стосовно підстав обмеження прав зазначених осіб у зв’язку із необхідність захисту національної безпеки, економічного добробуту, боротьби з корупційними злочинами.

Варто зауважити, що автори Конституційного подання при обґрунтуванні неконституційності положень Закону, зокрема статті 46 неодноразово посилаються на практику Європейського суду з прав людини, використовуючи при цьому лише окремі уривки із відповідних рішень суду та без аналізу позиції та рішення суду  у відповідній справі в цілому.

Вважаємо, що такий підхід при обґрунтуванні своєї позиції є маніпулятивним та неграмотним. Натомість, при посиланні на практику Європейського суду треба враховувати, що позиції Європейського Суду не можна виривати із контексту справи і застосовувати, як положення закону (ця теза висловлена в монографії С. Шевчука “Судовий захист прав людини: практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. Зокрема, що цього підходу варто притримуватись, розглядаючи згадані суб’єктами конституційного подання рішення Європейського суду з прав людини: “Гановер проти Німеччини” від 24 червня 2004 року за заявою № 59320/00, “Пек проти Сполученого королівства” від 28 січня 2003 року за заявою № 44647/98, “Норріс проти Ірландії” від 26 жовтня 1998 року № 10581/83, “Барановський проти Польщі” від 28 березня 2000 року, “Солдатенко проти України” від 23 жовтня 2008 року, та аналізувати приведені пункти цих рішень у системному зв’язку з їх повними текстами, обставинами справи та практикою Європейського суду з прав людини, закріпленою в інших дотичних рішеннях.

Саме тому, при вирішенні питання про конституційність положень статті 46 Закону варто врахувати висновки Європейського суду з прав людини по справі In Wypych v. Poland (dec.) (no. 2428/05, 25 October 2005)[2], в якій Суд вирішив питання стосовно порушення права на повагу до приватного та сімейного життя за скаргою про порушення такого права вимогою щодо оприлюднення декларації про доходи та майно членом міської ради..

Зокрема, суд вирішив, що публічний інтерес в ознайомленні з відомостями, викладеними в декларації, переважає право заявника на повагу до приватного та сімейного життя, визначене ч. 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Суть справи полягає в наступному:

Заявник був обраний до складу міської ради міста Квідзин (Kwidzyń) на муніципальних виборах в жовтні 2002 року і працював в якості представника міської ради (місцевого депутата) з того часу. 1 січня 2003 року вступили в силу поправки до Закону про місцеве самоврядування 1998 року, що був прийнятий у листопаді 2002 року. Ці поправки запроваджують обов’язок по публічному розкриттю інформації для місцевих представників (депутатів) стосовно їх фінансового стану та нерухомого майна. Розкриття має відбуватись шляхом декларації, що подається Голові місцевої ради. В подальшому ці декларації публікуються в Публічному інформаційному бюлетені, що є загальнодоступним в Інтернеті. “Він стверджує, що це так, тому що його право на повагу до особистого та сімейного життя було порушено шляхом загального доступу до невиправдано розширеної та детальної інформації про його фінансові ресурси та нерухомість, що належить йому і його родині. Закон не передбачає можливості часткового декларування. Таким чином будь-хто може мати доступ до цієї чутливої інформації про посадовців місцевих рад, що піддає заявника небезпеці від злочинців, котрі можуть, в зв’язку з отриманою інформацією, вибрати його з метою пограбування або нападу.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що “рішення балотуватися на державні посади є випадком, коли люди свідомо чи навмисно втягують себе в діяльність, котра є або може бути записана або зареєстрована в публічному порядку. Відтак, резонні очікування людини стосовно недоторканності приватного життя можуть  бути значним, хоча і не обов’язково переконливим фактором”.

У зв’язку з цим, суд зазначає, що функції місцевої ради мають політичний характер, оскільки саме місцева рада обговорює та приймає рішення стосовно багатьох важливих для місцевої громади питань. “Природа демократичного процесу передбачає можливість легітимної зацікавленості у роботі місцевої ради для електорату, зокрема у використанні представниками ради громадського мандату. Однією з легітимних сфер зацікавленості громадськості може бути й фінансовий стан особи, що обіймає посаду. Місцеві політики неминуче будуть піддаватись різним формам тиску та лобіюванню зацікавленими сторонами. Таким чином, питання, що підіймаються в даній справі, стосуються керівних принципів та засобів, за допомогою яких громадськість може детально слідкувати й вивчати політичний процес. На думку суду, зазначені вище питання є важливими та можуть спричинити серйозні публічні обговорення”.

Також Суд зазначив: “І, нарешті, стосовно публічного доступу до декларацій, які розміщуються у Публічному інформаційному бюлетені та знаходяться в Інтернеті у відкритому доступі для всіх зацікавлених сторін, суд вважає, що такий доступ є запобіжником та гарантує, що зобов’язання щодо публічності декларації є предметом для публічного вивчення та обговорення. Широка громадськість законно зацікавлена у підтвердженні прозорості місцевих політиків, а електронний доступ до декларацій полегшує та оптимізує цей процес. Без такого доступу зобов’язання не мало б практичного значення або справжнього впливу на рівень поінформованості населення про політичні процеси”.

Таким чином, аналіз вказаного рішення говорить про те, що  Європейський суд з прав людини однозначно не вбачає у публічному доступі до декларацій осіб уповноважених на виконання функцій держави та місцевого самоврядування порушень Конвенції та будь-яких прав суб’єкта декларування.

При вирішенні питання про порушення положеннями статті 46 Закону права на таємницю про стан здоров’я варто врахувати що:

Суб’єкти конституційного подання абсолютно не грамотно та не аргументовано обґрунтовують свою позицію, оскільки ні стаття 46, ні жодна інша стаття Закону не зобов’язує суб’єкта декларування надавати або оприлюднювати будь-яку інформацію  про стан здоров’я.

Детальний аналіз норм Закону вказує лише на те, що п.п. 9, 10 статі 46 Закону, зобов’язують суб’єкта декларування з вказувати в декларації:

  • інформацію про правочини, за якими виникає або припиняється право власності, володіння чи користування, у тому числі спільної власності, на нерухоме або рухоме майно (такі відомості зазначаються лише у разі, якщо розмір зобов’язання перевищує 50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року. У разі, якщо розмір зобов’язання не перевищує 50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року, зазначається лише загальний розмір такого фінансового зобов’язання);
  • інформацію про інші правочини, за якими виникають фінансові зобов’язання (такі відомості зазначаються у разі, якщо розмір відповідного видатку перевищує 50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року; до таких відомостей включаються дані про вид правочину, його предмет).

Тобто, в перелічених нормах мова йде про всі види правочинів, які відповідають вимогам цієї норми. І навіть за наявності таких правочинів у субєкта декларування, він зобов’язаний вказати інформацію про такий правочин тільки у випадку, якщо за його результатами виникло фінансове зобов’язання. При цьому, вказується вид зобов’язання та найменування особи, відносно якої виникли зобов’язання. Разом з тим, формою Декларації, що затверджене рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 15.07.2016 року № 3 детальний опис суті правочину, що спричиним виникнення фінансового зобов’язання не передбачений (розділ 13 Декларації). Правочини, щодо купівлі лікарських засобів,  виробів медичного призначення, що спричинили виникнення фінансових зобов’язань у формі декларації будуть віднесені до категорії “інші”. При цьому в графі “вид зобов’язання” суб’єктом декларування детально не вказується характер послуг або товарів, що він отримав.

Натомість, позиція суб′єктів конституційного подання безпідставна, адже грунується виключно на ймовірності наявності у суб′єктів декларування правочинів медичного характеру, які б відповідали вищевказаним критеріям і на ймовірності неправильного розуміння такими субєктами декларування норм закону щодо необхідності вказівок в декларації на деталі такого правочину, що може призвести до порушення таємниці збереження інформації про стан здоров’я.

Стосовно правової невизначеності окремих положень статті 46 Закону

Аналіз п. 2-1, ч.1 статті 46 Закону дає підстави стверджувати, що припущення про нечіткість формулювання даного пункту Закону та порушення ним принципу правової визначеності є необґрунтованим та безпідставним. Запитання “чи відображенню підлягають будівельні матеріали? – якщо так, то яким чином визначити їх характеристики” немає сенсу, оскільки вказаним пунктом наведений чіткий перелік інформації, що має бути оприлюднена.

Відповідно до п. 2-1, ч.1 статті 46 Закону України “Про запобігання корупції”, у декларації зазначаються відомості про об’єкти незавершеного будівництва, об’єкти, не прийняті в експлуатацію або право власності на які не зареєстроване в установленому законом порядку.

Такі відомості включають: а) інформацію про місцезнаходження об’єкта; б) інформацію про власника або користувача земельної ділянки, на якій здійснюється будівництво об’єкта; в) якщо об’єкт перебуває у спільній власності – про всіх його співвласників зазначаються відомості, передбачені пунктом 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців;

На виконання даного положення Закону прийняте Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 10.06.2016 №3, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15 липня 2016 р. за №960/29090, яким затверджена Форма декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. У Формі декларації передбачене надання наступної інформації про об’єкт незавершеного будівництва: вид об’єкта (об’єкт незавершеного будівництва, об’єкт не прийнятий в експлуатацію, об’єкт, право власності на який не зареєстроване у встановленому законом порядку); загальна площа; реєстраційний номер; місцезнаходження об’єкта; особа, якої стосується об’єкт; зв’язок з суб’єктом декларування; інформація про власника або користувача земельної ділянки, на якій розташовано об’єкт.

Також вважаємо твердження про правову невизначеність п. 8, ч.1 статті 46 Закону є безпідставним.

Пункт 8, ч.1 статті 46 Закону встановлює, що у декларації зазначаються відомості про наявні грошові активи, у тому числі готівкові кошти, кошти, розміщені на банківських рахунках, внески до кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ, кошти, позичені третім особам, а також активи у дорогоцінних (банківських) металах. Відомості щодо грошових активів включають дані про вид, розмір та валюту активу, а також найменування та код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України установи, в якій відкриті відповідні рахунки або до якої зроблені відповідні внески. Не підлягають декларуванню наявні грошові активи (у тому числі готівкові кошти, кошти, розміщені на банківських рахунках, внески до кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ, кошти, позичені третім особам) та активи у дорогоцінних (банківських) металах, сукупна вартість яких не перевищує 50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року.

Пунктом третім Рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 10.06.2016 №3 встановлено, що інформація у щорічних деклараціях зазначається станом на 31 грудня звітного року. До такого ж висновку можна прийти, проаналізувавши положення статті 46 Закону.

Вважаємо питання “яким чином визначати цінність майна? – особисте відношення суб’єкта декларування до речі?… – і якщо так, чи буде вважатися таке майно цінним органами контролю?” не актуальним, оскільки з норми статті 46 чітко випливає, що підставою для визначення вартості майна є вартість правочину, за яким набуте майно або результати оцінки цього майна. Крім того, чітко вказано, що вартість майна зазначається лише коли вона була відома декларанту.

Пунктом 3 ч.1 статті 46 Закону встановлено, що у декларації зазначаються відомості, цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 100 мінімальних заробітних плат (50 мінімальних заробітних плат станом на дату подачі конституційного подання), встановлених на 1 січня звітного року, що належить суб’єкту декларування або членам його сім’ї на праві приватної власності, у тому числі спільної власності, або перебуває в її володінні або користуванні незалежно від форми правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Частиною 5 статті 46 Закону встановлено, що вартість майна, майнових прав, активів, інших об’єктів декларування, передбачених частиною першою цієї статті, зазначається у грошовій одиниці України на момент їх набуття у власність або останньої грошової оцінки. Вартість майна, майнових прав, активів, інших об’єктів декларування, що перебувають у володінні чи користуванні суб’єкта декларування, зазначається у випадку, якщо вона відома суб’єкту декларування або повинна була стати відомою внаслідок вчинення відповідного правочину.

Крім того, пунктом 13 Роз’яснення щодо застосування окремих положень Закону України “Про запобігання корупції” стосовно заходів фінансового контролю, що затверджене  Рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 11 серпня 2016 р. № 3 детально описані особливості відображення вартості майна залежно від його типу.

Стосовно правового визначення формулювання: “головним призначенням є використання в господарській діяльності” – “господарська діяльність” у розумінні пп. 14.1.36 Податкового кодексу України – це діяльність, що: 1) пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг; 2) спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи або через посередників.

Відповідно до пункту 14.1.138. Податкового кодексу України, основні засоби – це матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 6000 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 6000 гривень і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

Відповідно до пункту 38 наказу Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 “Основні засоби” N 92 від 27.04.2000, вартість основних засобів підприємства, їх амортизація та інші показники, враховуються у фінансовій звітності підприємства.

Отже, комплексний аналіз Податково кодексу України, Стандарту бухгалтерського обліку дозволяє з точністю встановити, що майно використовується в господарській діяльності юридичної особи якщо: 1) майно використовується юридичною особою у виробництві (виготовленні) та/або реалізації товарів, виконанні робіт, наданні послуг які здійснюються юридичною особою самостійно і спрямовані на отримання доходу; 2) вартість майна обліковується у фінансовій звітності юридичної особи.

Тому, твердження про правову невизначеність формулювання “головним призначенням є використання в господарській діяльності” є безпідставним.

Стосовно формулювання “вчиняти щодо такого об’єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним” Національним агентством з питань запобігання корупції у пункті 14 Роз’яснення щодо застосування окремих положень Закону України “Про запобігання корупції” стосовно заходів фінансового контролю, що затверджене  Рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 11 серпня 2016 р. № 3 роз’яснено, що йдеться про ситуації, коли суб’єкт декларування (член його сім’ї) контролює певне майно через неформалізоване право розпорядження ним шляхом фактичної можливості визначення долі цього майна.

Приклади:

  • третя особа придбала транспортний засіб за кошти суб’єкта декларування. При цьому, хоча транспортний засіб і перебуває у власності 13 третьої особи, але суб’єкт декларування має можливість користуватися ним на власний розсуд або вказати третій особі продати його у будь-який момент;
  • третя особа є номінальним (довірчим) власником майна і володіє майном в інтересах (на користь) суб’єкта декларування або члена його сім’ї, а також виконує юридично значимі дії щодо такого майна лише на підставі вказівок бенефіціарного власника такого майна, тобто суб’єкта декларування або члена його сім’ї.

Також зазначається, що можливість контролю над майном третьої особи має бути обґрунтованою, тобто виключати випадки, коли третя особа є реальним власником майна і діє за власною волею (з власної ініціативи) в інтересах суб’єкта декларування. При визначенні того, чи є третя особа реальним власником слід враховувати, зокрема, майновий стан такої особи, а саме чи могла вона придбати відповідне майно, зважаючи на доходи та наявні грошові активи.

Також, в законодавстві інших країн можуть бути передбачені права щодо об’єкту права власності, тотожні праву розпоряджатись таким майном. Зокрема, право “leasehold” за законодавством Великої Британії, що схоже на право власності в українському законодавстві, але не тотожне, разом з тим, також включає в себе правомочність розпорядження майном.

Тому твердження про правову невизначеність положення “тотожності за змістом здійсненню права розпорядження” є безпідставним.

У вирішенні питання стосовно правової визначеності інших положень Закону, що згадані в розділі 1.1 Конституційного подання вважаємо за доцільне використовувати позицію, вже викладену у пунктах 1.4.2, 2 цього листа.

При вирішенні питання про можливість настання юридичної відповідальності суб’єкта декларування за дії третіх осіб, зокрема повідомлення недостовірної інформації та/або неповідомлення інформації про майно, доходи, фінансові зобов’язання членів сім’ї декларанта або третіх осіб варто врахувати аргументацію пунктів 1.3, 10 цього листа.

Визнання неконституційними положень щодо зазначення у декларації відомостей

про об’єкти декларування, передбачені пунктами 2-8 частини першої статті 46 Закону, що є об’єктами права власності третьої особи, якщо суб’єкт декларування або член його сім’ї отримує чи має право на отримання доходу від такого об’єкта (абз. 2, 3 ч. 3 ст. 46 Закону).

Позиція з цього питання викладена в пунктах 1.2, 4.2 листа.

Також додаємо наступне:

Згідно з мотивувальною частиною рішення Конституційного суду від 20.01.2012 № 2-рп/2012, “відкритою є будь-яка інформація, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (частина друга статті 20 Закону № 2657). Зокрема, відкритою є публічна інформація, крім випадків, встановлених законом, яка відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законом (частина перша статті 1 Закону № 2939)”.

Отже, є певний обсяг інформації про майно, доходи та видатки особи, яка хоч і стосується особи, але не є конфіденційною, та може бути розповсюджена без згоди особи, наприклад:

  • інформація про право власності, користування нерухомим майном (відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення прозорості у сфері відносин власності з метою запобігання корупції” від 14.07.2015 № 597-VIII);
  • інформація про право власності на транспортний засіб (відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення прозорості у сфері відносин власності з метою запобігання корупції” від 14.07.2015 № 597-VIII);
  • інформація про право власності або користування майном за кордоном, якщо інформація про право власності/користування таким майном в країні знаходження не є інформацією з обмеженим доступом;
  • інформація про право власності на частку в статутному капіталі юридичної особи (відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань” від 15.05.2003 № 755-IV);
  • інформація про розмір доходу, отриманого з державного та/або місцевого бюджету (відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації” від 13.01.2011 № 2939-VI);
  • інформація про право інтелектуальної власності (статті 4, 11 Закону України “Про авторське право та суміжні права”, ст. 17 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”).

Інформація про право власності третіх осіб на предмети нерухомого майна, транспортні засоби, частки у статутному капіталі юридичних осіб не може бути конфіденційною, оскільки оприлюднення такої інформації   Тому право третіх осіб на захист конфіденційної інформації ч. 3 статті 46 Закону не порушується.

Визнання неконституційними положень щодо відкритого доступу до декларацій (абз. 2, 3 ч. 1 ст. 47 Закону).

Суб’єкти конституційного подання вважають, що дане положення не конституційне з мотивів, вже вказаних у пунктах 4, 5 цього листа. Вважаємо, що при вирішенні питання про конституційність положень статті 47 Закону варто врахувати позицію, вже висловлену в пунктах 1, 4, 5 цього листа.

Визнання неконституційним положення “точності оцінки задекларованих активів”, що міститься в ч. ч. 1, 3ст. 50 Закону.

Суб’єктами конституційного подання зазначається, що положення Закону, що міститься в ч. ч. 1, 3 статті 50 Закону, а саме “точності оцінки задекларованих активів”, суперечить принципу правової визначеності.

Вважаємо, що дане твердження варто вважати необґрунтованим з підстав, наведених у пунктах 1.4.2, 2 цього листа.

Визнання неконституційними положень щодо моніторингу способу життя суб’єктів декларування (стаття 51 Закону).

Правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності положень статті 51 Закону через їх невідповідність статтям 8, 19, 21, 28, 32, 41, 57, 58, 61, 68 Конституції України наводиться у розділі 1.2 Конституційного подання.

Заявниками зазначається, що великий тлумачний словник української мови визначає “моніторинг” як безперервне стеження за будь-яким процесом з метою виявлення його відповідності бажаному результату.

На основі наведеного визначення автори конституційного подання приходять до висновку про тотожність понять “моніторинг способу життя суб’єктів декларування” та “стеження за особою”.

Варто відмітити, що хоча Закон не містить визначення поняття моніторингу способу життя суб’єктів декларування, проте стаття 51 Закону  містить чіткі  вимоги щодо його здійснення, зокрема:

  • щодо мети такого моніторингу, а саме встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім’ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що подається відповідно до цього Закону.
  • щодо підстав та об′єкту моніторингу, а саме інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб’єктів декларування задекларованим ними майну і доходам.
  • щодо необхідності визначення порядку здійснення моніторингу способу життя суб’єктів декларування Національним агентством,
  • щодо чітких меж здійснення моніторинг способу життя, а саме із додержанням законодавства про захист персональних даних та обмежень щодо надмірного втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи.

Вказані законодавчі вимоги та запобіжники у своїй сукупності фактично унеможливлюють ототожнення понять стеження та моніторингу. Крім того, не дотримання цих вимог посадовими особами Національного агентство може мати наслідком  кримінальну відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 Кримінального кодексу України).

Крім того, як зазначено в конституційному поданні, здійснення спостереження за особою, річчю або місцем, а також аудіо-, відеоконтроль місця згідно з положеннями статей 269, 270 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК) мають право виключно оперативні підрозділи для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності за наявності передбачених підстав (п. 11 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).

Відповідно до статті 1 КПК України, порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. За ч. 3 ст. 9 КПК України, закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Посадові особи Національного агентства з питань запобігання корупції не є слідчими в розумінні  Кримінального процесуального кодексу, як і не є правоохоронним органом власне Національне агентство, повноваження якого чітко визначені Законом.

Отже, Національне агентство не має права своїм нормативно-правових актом, всупереч побоюванням авторів конституційного подання, встановлювати порядок проведення моніторингу способу життя суб’єктів декларування всупереч вимогам Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” та Кримінального процесуального кодексу (в тому числі надати собі право проводити дії, тотожні слідчим або оперативно-розшуковим).

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів владних повноважень встановлює стаття 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно зі статтею 150 Конституції України,  до повноважень Конституційного суду України належить 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Отже, у разі встановлення Національним агентством в Порядку проведення моніторингу способу життя суб’єктів декларування будуть затверджені правила проведення такого моніторингу, що суперечать законам України, такий нормативно-правовий акт може бути оскаржений до адміністративного суду та скасований судом в порядку адміністративного судочинства з мотивів невідповідності нормативно-правовим актам вищої сили.

Тому, стаття 51 Закону не суперечить статті 19 Конституції України.

Стосовно суперечності частин першої та другої статті 51 Закону статтям 21, 24 Конституції України варто зазначити наступне.

Також, суб’єкт конституційного подання зазначає, що факт здійснення вибіркового моніторингу способу життя є обмеженням принципу рівності.

Разом з тим, здійснення вибіркового моніторингу способу життя в суворій відповідності до вимог Закону та затвердженого порядку проведення такого моніторингу є проявом принципу рівності перед законом, передбаченого статтею 24 Конституції України, оскільки до всіх суб’єктів будуть застосовуватись однакові правила щодо застосування процедури моніторингу.

Крім того, згідно з ч. 4 статті 51 Закону,  у разі встановлення невідповідності рівня життя суб’єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є підставою для здійснення повної перевірки його декларації. У разі встановлення невідповідності рівня життя Національним агентством надається можливість суб’єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом.

Правові наслідки встановлення невідповідності рівня життя суб’єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є однаковими для всіх суб’єктів декларування. Право надати пояснення за таким фактом є однаковим для кожного декларанта. Отже, ч. 4 статті 51 не суперечить статті 21 Конституції України.

Частиною другою статті 52 Закону встановлено, що у разі суттєвої зміни у майновому стані суб’єкта декларування, а саме отримання ним доходу, придбання майна на суму, яка перевищує 50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня відповідного року, зазначений суб’єкт у десятиденний строк з моменту отримання доходу або придбання майна зобов’язаний письмово повідомити про це Національне агентство.

Такий обов’язок встановлений для всіх без виключення суб’єктів декларування, а отже, в даному випадку також зберігається принцип рівності громадян перед законом, передбачений статті 21 Конституції України.

У разі виявлення за результатами моніторингу способу життя ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, Національне агентство інформує про них спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції.

Аналіз норм статті 51 Закону дозволяє стверджувати, що процедура моніторингу передбачає збирання та оцінку інформації фізичних або юридичних осіб, повідомлень ЗМІ, що звісно ж можуть бути недостовірними або необ’єктивними. Але, процедура моніторингу способу життя не тягне за собою виникнення будь-яких обов’язків у декларанта або настання будь-якого виду юридичної відповідальності. А отже, не можна стверджувати, що вибірковий моніторинг способу життя може стати інструментом тиску на осіб, що виконують функції держави або місцевого самоврядування.

За результатами проведеного моніторингу може бути розпочата повна перевірка декларації або направлено відповідне повідомлення до правоохоронних органів. Наслідком перевірки декларації та розслідування правоохоронного органу може бути настання адміністративної або кримінальної відповідальності відповідно. При цьому Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом України встановлені процесуальні гарантії дотримання прав людини та громадянина, що не оспорюються суб’єктами конституційного подання.

Крім того, суб’єкти конституційного подання зазначають, що поняття “вибірковий моніторинг способу життя” суперечить принципу правової визначеності та статті 8 Конституції України.

Але в ч.3 статті 51 Закону визначено, що порядок здійснення моніторингу способу життя суб’єктів декларування визначається Національним агентством. Отже, очевидно, що положення Закону в цій частині мають бути конкретизовані Національним агентством з питань запобігання корупції.

Дане твердження також варто вважати необґрунтованим з підстав, наведених у пункті 1.4.2 цього листа.

Визнання неконституційними положень щодо додаткових заходів здійснення фінансового контролю в частині зобов’язання декларанта повідомляти про отримання доходу, придбання майна на суму яка перевищує 50 мінімальних заробітних плат (ч. 2 ст. 52 Закону).

Суб’єктами конституційного подання зазначається, що ч. 2 статті 52 Закону суперечить статтям 8, 21, 32, 61, 64 Конституції України, разом з тим, не конкретизовано, як саме зазначене положення порушує статті Конституції України. Тому робимо висновок, що на ч. 2 статті 52 Закону поширюються аргументи стосовно порушення права на недоторканість особистого життя, таємницю стану здоров’я, принципу правової визначеності, принципу рівності конституційних прав громадян та рівності громадян перед законом.

Тому, вважаємо дані твердження необґрунтованим з огляду на аргументи, вже викладені у пунктах 1.2, 1.4.2, 4.2, 4.3, 8.2 даного листа.

Щодо визнання неконституційними положень “Перехідних положень” Закону в частині щодо доповнення КК України статтею 366-1 “Декларування недостовірної інформації”, та положень вказаної статті КК України (п. 3 ч. 5 Прикінцевих положень Закону та ст. 366-1 КК України).через їх невідповідність статтям 8, 21, 22, 24, 28, 38, 43, 57, 58, 61, 62, 64 Конституції України.

Оспорюваними нормами передбачається застосування кримінальної відповідальності до суб’єкта декларування за декларування завідомо недостовірних відомостей або умисне неподання декларації, передбаченої Законом.

В конституційному поданні зазначається, що оспорюваними нормами Закону передбачається застосування відповідальності за дії третіх осіб. Оскільки суб’єкт декларування ані в силу нормативно-правового регулювання, ані в силу фізичних здібностей не може перевірити достовірність відомостей, наданих йому для зазначення в його декларації, передбаченої Законом.

Відповідно до статті 23 Кримінального кодексу України, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Згідно зі статтею 24 КК України, умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Формулювання, використане в статті 366-1 КК України – “подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей”, означає, що з суб’єктивної сторони, це злочин має бути вчинений виключно з прямим умислом. Тобто, декларант повинен усвідомлювати факт подання недостовірних відомостей в декларації.

Також варто додати, що: 1) члени сім’ї можуть відмовити декларанту в наданні інформації про власні доходи, майно та витрати (ч. 7 статті 46 Закону); 2) декларант не зазначає в декларації вартість рухомого та нерухомого майна, якої він не знає та не може знати (ч. 5 статті 46 Закону). Названі норми також встановлюють додаткові гарантії дотримання прав декларанта та третіх осіб.

Отже, у випадку, якщо особа вносить до декларації недостовірну інформацію про майно, доходи, витрати члена сім’ї та не знає, що ця інформація недостовірна, така дія не може бути вчинена з умислом, а отже, за таке діяння особу не можна притягнути до кримінальної відповідальності. Аналогічну позицію займає Національне агентство з питань запобігання корупції у пунктах 67-68 Роз’яснення щодо застосування окремих положень Закону України “Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю, що затверджене  Рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 11 серпня 2016 р. № 3.

Тому статтею 366-1 КК України не передбачена відповідальність декларанта за дії третіх осіб, стаття 366-1 КК України не суперечить статтям 8, 61 Конституції України.

Відповідно до статті 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 3 Кримінального кодексу злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим кодексом.

В КК України не визначено поняття “склад злочину”. Разом з тим, аналіз норм КК України дає підстави стверджувати, що склад злочину – це сукупність установлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, притаманних даному, конкретному злочину, описаному в диспозиції Особливої частини КК України.

Отже, обов’язковість або необов’язковість елементів складу злочину визначається диспозицією статті Особливої частини КК України та нормами Загальної частини КК України, що визначають дію норм КК України в часі, просторі, питання осудності, віку настання кримінальної відповідальності, співучасті.

Настання суспільно-небезпечного наслідку є обов’язковим елементом складу злочину, лише якщо це прямо визначено диспозицією статті Особливої частини КК України. Варто зауважити, що об’єктивна сторона ряду інших злочинів, відповідальність за які передбачена Особливою частиною КК України, також не передбачає настання суспільно-небезпечного наслідку – шпигунство (стаття 114 КК України), контрабанда (ст. 201 КК України), зайняття гральним бізнесом (стаття 203-2 КК України), незаконне переправлення осіб через державний кордон України (стаття 332 КК України).

Пунктами 1, 22 частини 1 статті 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України встановлюються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Очевидним є те, що твердження про невідповідність оскаржуваних норм пп. 1, 22 частини 1 статті 92 Конституції України є безпідставним, оскільки норми пункту третього частини третьої Прикінцевих та Перехідних положень Закону та статті 366-1 КК України були прийняті Верховною Радою України в порядку, передбаченому Конституцією України та Законом України “Про Регламент Верховної Ради України”.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що Конституційний суд повинен відмовити суб’єктам конституційного подання у визнання положень Закону України “Про запобігання корупції”.

 

[1] Сімейне право України : [підруч.] / [Бірюков І. А., Гопанчук В. С., Заіка Ю. О. та ін.] ; за ред. В. С. Гопанчука. – К. : Істина, 2002. – 356 с.

[2] Тест рішення додається